 Легенда про те, що ми «читаючий» народ, розвіялася
Інтерв'ю
Сергій Пантюк - майже дуже відомий український письменник. А ще не дуже відомий видавець і політик. Його, на перший погляд, грізний образ овіяний таємничими легендами: про нестандартне почуття гумору, невгамовну чоловічу силу, нанесення тілесних ушкоджень москалям (у молоді роки) й надприродні здібності до пиятики...
Але насправді, в житті, Сергій дуже симпатичний чоловік, веселий, тверезий і до того ж гарний сім'янин. Принаймні, таке враження склалося після розмови. Не зважаючи на те, що його манера читання віршів, схожа на манеру Маяковського, Сергій Пантюк давав інтерв'ю зовсім спокійно, легко й щиро, попиваючи чай із медом.
- Ви - письменник, політик і видавець одночасно. Поділіться досвідом, скажіть, що треба мати, щоб відкрити власне видавництво?
- Найперше – це бажання й розуміння, що таке видавництво. Сьогодні в Україні книговидання стає потихеньку бізнесом. Це дуже класно. А подвійно класно те, що саме українське книговидання стає бізнесом. Тому проблеми із цим я не бачу. Головне вивчити попит – що люди хочуть читати. А читати вони хочуть багато чого. Люди спраглі за читанням, зокрема за українським читанням, нормальною українською книжкою. Я це побачив, коли їздив у тур, що мав робочу назву «Між пером і книгарнею». Це ми робили з серією книг нашого видавництва, зокрема це були «Донецька мафія. Перезавантаження», «Кримський гамбіт» - дві книжки з серії «мафія в Україні», роман Бориса Гуменюка «Острів», збірка поезій Василя Кожелянка, том публіцистики Михайла Сидоржевського «Туга за свободою», поетична збірка Олекси Губського «Про неї» і так далі – тобто книги, що останніми вийшли в моєму видавництві. Ми об’їздили Хмельниччину, Буковину, Тернопілля, Франківщину, Луцьк. Ще спробували в Кіровограді, дуже вдалий був пробник. За цей час продалося близько 300 примірників кожної книжки. Загалом було продано десь 1000 книжок за три тижні.
- Чи їздять інші українські видавці з такими презентаціями?
- Дуже рідко. Їздить «Нора-друк», напевно. Наскільки я знаю, вони люблять це робити. А більше, здається, ніхто.
- Партійна діяльність сприяє видавничій? Чи навпаки?
- Воно все взаємопов’язане. Працюючи в політичних структурах, ти опиняєшся на видноті, тебе впізнають як людину зі списку чи бігборда. Це так званий, грубо кажучи, піар. Я цього слова не люблю й намагаюся його завжди замінювати словом відомість, саме відомість,а не популярність.
- Кажуть, політика вбиває в письменникові письменника. А в вас начебто все живе, та ще й розвивається і вмирати зовсім не хоче. В кому ж тоді вбиває політика письменника, а в кому ні?
- Залежить від того, як людина бере це до серця. Зараз у нас немає професії письменник. Таким може вважатися хіба що Андрій Курков, тільки він один працює як письменник. Всі решта мають різну роботу.
- Отже, видавати книги не важко, й авторів вистачає. А як пересічному читачеві обрати "свою" книжку? Адже дуже мало реклами, каталогів?
- То є велика проблема. У Києві вона відсотків на 10 вирішена. У міських жителів майже нема проблем із купівлею книг. У містах є бодай по одній книгарні, в якій були б хоч якось представлені книжкові новинки. Ця проблема дуже гостро постала в провінції. Я вважаю, що сьогодні немає проблем видавничих, є проблеми мережеві – проблеми з розповсюдженням книг. Дуже добре, якщо в пересічного громадянина є можливість навіть у райцентрі зайти в інтернет-кафе і знайти те, що йому потрібно. Хоча все одно він розшукуватиме те, що йому впарюють. І тут є ще одна проблема – відсутність державної політики щодо просування книг. Люди повинні знати, які книги коли вийшли, хто автор, де їх можна придбати. На це мають бути виділені кошти з бюджету, але тут вже втручається політика, котра заважатиме письменнику. Отак, легенда про те, що ми «читаючий» народ, розвіялася.
- У книжках надзвичайно багато різних помилок. Хто винен? Автор, редактор, видавництво?
- Це проблема видавництв. Зараз дедалі більш популярною стає українська книжка. І парадокс: гроші мають ті видавництва, де Україною й не пахне. Чесно кажучи, це такі пройдисвіти, котрим начхати на те, що вони видають: головне – зірвати копійку. Найстрашніше, якщо так видаються дитячі книжечки. Вони просто страшні. І тут державна політика також повинна провадитися. В нас є Книжкова палата імені Івана Федорова, яка іноді намагається це контролювати. Нехай би вона перебрала на себе цю регулятивну функцію, відстежувала б ці речі й подавала б до суду на таких видавців і відсуджувала б у них бабки. Тоді б вони цього не робили, не економили б на коректорі, на редакторі, на авторі, на художнику, що будь-що наляпав – і воно вийшло. За Сталіна за 3 помилки на одній сторінці розстрілювали коректора, а могли й редактора заодно. Треба гривнею бити по таких речах. «От візьму й скажу, і нічого мені за це не буде!» [рубрикація]
- З помилками зрозуміло, тепер про не менш наболіле. Чого в українській літературі за останні кілька років так катастрофічно побільшало матюків?
- Я не сказав би, що в радянський час на це було дуже велике табу. Наприклад, у фільмі «Освобождение» комісар, якого розстрілювали нацисти, кричав: «Стреляй, блядь немецкая!» І нормально.
- Але ж не в такій кількості, як зараз... В чім же річ?
- Соцреалізм - жанр прогнозований. Письменники знали, що писати, робили, що накажуть. Людям легше жити, коли все визначено наперед. Все було ясно: тут тобі дали написати книжку, тут тобі дали поїсти, тут тобі дали потрахатися. Все. Якщо когось це не влаштовувало, йому обрубували яйці. Тому ці яйці почали лізти трошки спотворено: література шукала нових напрямків, відбулася світоглядна криза, старі штампи треба було чимось замінювати. Замінили епатажем. Якщо в 20-х роках хлопці розмальовувалися, намагаючись привернути увагу, то тут якраз пішли матюки. Як на мене, то ця тема висмоктана з пальця. Тому що все це – слова, вони є в мові і є в літературі. Їх треба ввести в словники, дати їм класифікацію нецензурних. Ми самі створюємо навколо них ореол. Наприклад, не скажи в ефірі слово хуй. Та чому не скажи? От візьму й скажу, і нічого мені за це не буде! Коло щось під забороною, то будь-яка людина, що прагне епатувати (а письменників таких 90%), буде це говорити. Якщо матюки не будуть під моральною забороною, то людина буде говорити інші слова: калина, Україна, вічна любов…
- Думаю, таких запитань, як попереднє, не виникало б, якби добре працювали критики. Де ховається українська критика? Її, на жаль, не видно, хоч вона й є. Де сучасні Іванови, котрі б розгрібали «горы графоманской чепухи»?
- Я би сказав, що є не критика, а критики – окремі люди, такі, як Баран, Бойченко, що намагаються це робити. Але це швидше не критика, а літературно-споглядальна есеїстика. Андрусяк іноді пробує займатися цим і позиціонує себе як літературний критик. Є Анатолій Дністровий, котрий намагається спрямувати критику в літературно-філософський дискурс. Взагалі серйозна критика просто не приносить, грубо кажучи, дивідендів. В нас мало літературних журналів. Видавати критику треба для специфічної публіки, котра не є численною. Ті ж самі есеї викликають більший інтерес, ніж серйозна критика.
- Зараз у нас епоха постмодернізму. Як писатимуть через 50, 100 років?
- Я думаю, що нічого не зміниться, бо все те вже було, є і буде. Навіть 2000 років тому була література, був модернізм і постмодернізм. Зараз на мистецтво впливають нові інформаційні технології. Але людська природа не любить штучності. Яка б самотня жінка не була й скільки б імітаторів вона не купляла, а все одно вона хоче хоч колись справжнього члена. І це логічно, тому що людина жива. Думаю, час таких фільмів, як «Матриця», все одно пройде і їх замінить звичайний ігровий фільм. Бо все одно не можливо усіма тими технологіями передати те, що передає людина. Які універсальні, міксовані твори не пиши, все одно їх ніхто не буде читати, крім одного невеликого кола, яке вважає, що формує якусь думку. Ні хера воно не формує! Це просто якесь замкнуте коло. Література – це дуже могутній, широкий, різноманітний, багатофакторний, багатофункціональний організм. Тут свято спрацьовує проста логіка: на кожен товар є свій покупець. Є різна література, і її читають різні люди. Є література авангардова, є синтетична, й така, й сяка. І коли це все разом звести, то якраз виходить той самий літературний процес. Письменник одного напряму може перегавкуватися з письменником іншого напряму через якісь засадничі, моральні питання бозна-чого. Але в результаті вони творять одну справу. Через тих 100 чи 50 років їх оцінять зовсім по-іншому. Діти ходитимуть у школу, учитимуть Жадана, Андрусяка чи іще когось. Малюватимуть їм вуса й казатимуть, «блін, ну що це за фігня», так само, як ми читали тичин і сосюр. Це нормальний процес. «Мені було 33…»[рубрикація]
- Що зараз Ви читаєте самі, що читає ваша дружина і що читаєте Яромирчикові?
- На жаль, зараз я читаю те, що видаю. Останні прочитані твори – це роман Бориса Гуменюка «Острів» і роман Андрія Коваленка «Місто павука». Вчора брався читати того Бегбедера, до якого ходив на зустріч. Але не був нічим вражений, потовкся трохи на вечорі, книжку не купив принципово – якби хоч була французькою, а то москальською… Мене це не влаштувало. Оскільки пишу зараз роман, то маю читати потрібну мені літературу. Перечитав оце Колінза «Життя після життя» ще раз, потім ще раз, і ще раз… А стосовно книжок для Яромирчика, то дітям треба постійно щось читати. Ми дуже прискіпливо вибираємо дитячу літературу. От зараз читаємо йому вечорами «Пригоди Буратіно».- Українською?- Звичайно. Англійською він з дружиною вчить «Дім, який збудував Джек». Українською Яромирчик поки що краще запам’ятовує. Дружина багато читає, біля неї купа книг, але я не лізу в її «лабораторію», тому не знаю, що саме.
- Як так сталося, що Ви, з Вашим нестримним молодим характером, отак взяли й оружилися?
- Мені було 33…
- Символічний вік!
- Так… Жінок я ніколи не цурався, вони біля мене весь час були. Але після тридцяти чоловік починає замислюватися над своєю головною місією в цім світі, відкладає вбік свої записнички з галочками «з ким вийшло, з ким не вийшло»… Я тоді вважав, що життя своє вже прожив, зробив усе на цій землі й нічого вже мені не було цікаво. Думав, у мене є гроші, книжки, друзі, кругом бігають молоді дівчата. Але, як виявилося, кохання – це зовсім інша категорія. Воно з’явилося, як у Булгакова сказано, наче злочинець, що зненацька виринає з темного провулка й б'є ножем. Усе вийшло так, як вийшло.
- Лесь Подерв'янський каже, що його жінки не надихають, а навпаки – тільки заважають. Вас надихають жінки?
- Я думаю, Лесь це сказав для оригінальності. Те, що жінки надихають – це однозначно. До того ж, коли я сідаю працювати, дружина забезпечує мені порядок у хаті: раніше вона забезпечувала мені каву, чай і цигарки (коли я ще курив), а тепер вона забезпечує мені від Яромира стіну, щоб він не лазив по мені, коли я працюю. В той час вона займається з ним. І взагалі, думаю, що відсотків 60 натхнення саме від жінок.
- Чому сина назвали Яромиром?
- Український народ, до якого я себе відношу, - що б на нього не навішували – є за суттю своєю язичником. (Маю на увазі світогляд). Наші традиції дуже давні, так само, як і питомі імена. Мені шкода, що вони так розпорошилися. Ми з дружиною довго шукали ім’я ще не думали про дитину, а вже замислювалися, як її назвемо. Отак ми вирішили: якщо буде хлопчик, то назвемо Яромир, а якщо дівчинка – то буде Лада. А якщо другим народиться теж хлопчик, то назвемо Богодар.
- Як ви дійшли до такого світосприйняття? Як воно відбивається на творчості?
- Ну, світогляд людини, звісно ж, розвивається, але я таким майже завжди був... Оформився світогляд у мене вже в інституті. До того ж, іще вплив сім’ї. Моя бабуся, наприклад, ніколи не мала сумнівів щодо того, що в хаті живе домовик, гримає тарілками… Це теж десь відкладалося. Але одночасно вона навчила мене й читати «Отче Наш». Хоча я вважаю, що це одна з найперших сонячних молитв: у ній не відчувається тієї персоніфікації Бога, котрого нам принесли євреї… Християнином я себе ніколи не відчував, і десь з початку 90-х я вже чітко позиціонував себе як язичник. Хоча принагідно й досі захищаю права української церкви у протистоянні з російським патріархатом. Маю друзів священиків. У всіх своїх книжках, які вийшли, я сповідую язичницький світогляд, незважаючи на те, що де-не-де в них трапляються біблійні імена. «За що Галю спалили»? [рубрикація]
- Про працю ми поговорити. А як і з ким ви від неї відпочиваєте?
- Хреново…(сміється) В мене є дві хвороби: гриби й рибалка. Так я відпочиваю. А ще моя дружина відкрила для мене море. Я його завжди вважав гидким, солоним і несмачним. Але коли в нас з’явилася дитина, вона потягла нас на море, і я зрозумів, що це теж відпочинок. Буквально за 10 днів, як того, так і цього року, я написав по книжці. Ще люблю бухати. Але не завжди і тільки з друзями. Легенд про своє пияцтво я не хочу руйнувати. Колись на одному з вечорів Гуменюк, представляючи мене, сказав, що я можу випити за ніч 10 пляшок горілки, обслужити 10 дівчат, а ще в мене баба циганка. Ну то я йому відповів, що не баба, а дід! А про решту змовчав. Кожен письменник має мати навколо себе таку купку легенд, які так чи інакше доповнюють його образ. Це, звісно ж, не просто бухання. Зазвичай відбуваються якісь класні літературно-мистецькі вечірки, після яких, за доброю традицією, відбувається те, що в «прілічних домах» називають фуршет. Ми це називаємо просто: бухаємо з друзями. Не легенда з цього лиш те, що п'яним мене ніхто з цього світу не бачив. Я крепкий хлопець, колишній спортсмен.- А чим займалися?- Та багато чим займався. Від боксу й закінчуючи десятиборством, тобто легкою атлетикою. Такий універсальний хлопець був.
- Які запитання журналістів вас найбільше дратують?
- Найтупіше запитання всіх часів і народів – це «ваші подальші творчі плани».
- Тоді про подальші питати не буду. Спитаю про найперший літературний досвід. Що це було?
- Я переробив пісню «Їхали козаки із Дону додому». Я не міг зрозуміти, за що Галю спалили. Мені то не сподобалось, і я придумав щасливий кінець.
Зоріяна Лізавенко
«Книжковий клуб плюс» № 12 (67) 2007 с. 34 - 36
One person has commented on this article.  No.1 UntitledpUZ97I <a href="http://fpvlvfpkgmiq.com/">fpvlvfpkgmiq</a>, [url=http://gwxclridxehz.com/]gwxclridxehz[/url], [link=http://ixyscnjdaanc.com/]ixyscnjdaanc[/link], http://vlkylviyjbfz.com/ J! Reactions • General Site LicenseCopyright © 2006 S. A. DeCaro |
